Коментарі
- Коментарі не знайдено
Її очі колись були кольору неба. А зараз вицвіли від солоної роси життя. За її посмішкою ховається страх бути знову ображеною. Її руки давно в павутинні зморшок. Вона живе неподалік мого дому. Живе сама, і далеко не тому, що так схотіла, а просто — так вийшло. Вона щодня встає о п'ятій ранку і перевіряє найближчі смітники, з надією назбирати побільше пляшок. Та ви ніколи не побачите її у брудному одязі і не почуєте оте «Подайте, Бога ради!».
Вона не охоче відповідає на запитання і не бере грошей. Каже: «Мені чужого не треба. Я звикла заробляти. Давайте нужденним». Щоправда, від хліба не відмовляється. Лише ніяковіє.
Сусіди ніколи на неї не скаржилися. Наче б то звичайна бабця. Та про її відлюдькуватість уже ходять легенди.
Попри всю дивакуватість, є істота, що вважає її найкращою. Це старенька, руда кішка, що живе на одній із зупинок. Забачивши бабцю, вона стрімголов летить назустріч. Знає, що отримає сніданок. Знає, що в неї не кидатимуться снігом, бо вона блохаста, а навіть почухають за вушком. Кішка теж далеко не всім подобається і, здається, сама це розуміє. Мабуть, і бабцю по-своєму, але теж розуміє.
Отак без слів розкривають одна одній душу.
А навколо безліч людей, які вважають себе набагато розумнішими від отих двох. Та ніхто з них ніколи так і не здогадається, про що ж бабусі щоранку мурчить та руда кішка.
Залиште ваші коментарі
Коментувати пост як гість